¶ І Йов далі вів мову свою та й сказав: 

 О, коли б я був той, як за місяців давніх, як за днів тих, коли боронив мене Бог, 

 коли над головою моєю світився світильник Його, і при світлі його я ходив в темноті, 

 як був я за днів тих своєї погожої осени, коли Божа милість була над наметом моїм, 

 коли Всемогутній зо мною ще був, а навколо мене мої діти, 

 коли мої кроки купалися в маслі, а скеля оливні струмки біля мене лила!... 

 ¶ Коли я виходив до брами при місті, і ставив на площі сидіння своє, 

 як тільки вбачали мене юнаки то ховались, а старші вставали й стояли, 

 зверхники стримували свою мову та клали долоню на уста свої, 

 ховався тоді голос володарів, а їхній язик приліпав їм був до піднебіння... 

 Бо яке ухо чуло про мене, то звало блаженним мене, і яке око бачило, то свідкувало за мене, 

 бо я рятував бідаря, що про поміч кричав, і сироту та безпомічного. 

 Благословення гинучого на мене приходило, а серце вдовиці чинив я співаючим! 

 Зодягавсь я у праведність, і вона зодягала мене, немов плащ та завій було право моє. 

 Очима я був для сліпого, а кривому ногами я був. 

 Бідарям я був батьком, суперечку ж, якої не знав, я досліджував. 

 Й я торощив злочинцеві щелепи, і виривав із зубів його схоплене. 

 ¶ І я говорив: Умру я в своєму гнізді, і свої дні я помножу, немов той пісок: 

 для води був відкритий мій корень, а роса зоставалась на вітці моїй... 

 Моя слава була при мені все нова, і в руці моїй лук мій відновлював силу. 

 Мене слухалися й дожидали, і мовчали на раду мою. 

 По слові моїм уже не говорили, і падала мова моя на них краплями. 

 І чекали мене, як дощу, і уста свої відкривали, немов на весінній той дощик... 

 Коли я, бувало, сміявся до них, то не вірили, та світла обличчя мого не гасили. 

 Вибирав я дорогу для них і сидів на чолі, і пробував, немов цар той у війську, коли тішить засмучених він!